there's no place I can be since I found serenity


Мій Київ // My Kyiv
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
У кожного міста багато зовсім різних куточків. І Київ - це не лише Святий Володимир та пішохідний міст з Володимирської гірки, і не Видубецький монастир у кущах бузку.
Тому от вам трошки мого Києва.




















Фільми лютого 2014
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Фільмів було трохи більше, але здебільшого короткометражки.


Tríd An Stoirm/Through the Storm (тиц) - ірландська анімаційна короткометражка, озвучена моєю прекрасною Кейті МакГрат і знята її братом Шоном.  Сумна історія про вдову, що втратила свого чоловіка-моряка під час шторму. Вона укладає "договір" із баньши і примушує відвести її туди, де чоловік. Історія красива, похмура та дуже сумна. Мені сподобалась.

Myskväll/Staying the Night (тиц) - теж короткометражка, але вже шведська, з Біллом нашим Скарсгардом. Навіть не знаю, як її описати, і не тому, що вона погана, просто... Зроблено наче непогано, але що хотіли сказати, я так і не зрозуміла.  Що хлопці-підлітки - здебільшого трохи свині в питаннях сексу? Може, це відкриття для шведів, але якось не для решти світу.

Last Temptation in Thailand - імхо, зроблено дуже неякісно - багато дешевих титрів, ще більше дешевих та пафосних закадрових монологів, та й сам автор симпатії не викликає. Але все одно пригрузило мене серйозно. Можливо тому, що я не так давно бачила все це на власні очі, і взагалі-то прекрасно розумію цих тайських дівчат - я знаю, як вони живуть і які у них проблеми. І білих мужиків середнього віку, з черевцем та залисинами, теж розумію. Та це ще не значить, що через це мені якось приємніше на це дивитись. Тобто і думати про фільм не можеш перестати, і разом з тим немає відчуття, що тобі хоч щось у ньому сподобалось. Хоча... Може, це і є ознака потрібного суспільству матеріалу?

Exiles (тиц) - короткометражка, яку написала та спродюсувала Тройан Беллізаріо, та ще й зіграла у ній головну роль. Випадково знайшла їхню заявку на кікстартері і вирішила подивитись, що з цього вийшло.  Загалом фільм трохи ні про що. Сучасні Ромео та Джульєта ховаються від людей, що їх переслідують. Ховаються дуже добре - у фургончику посеред пустелі, і там, без їжі, води та будь-яких перспектив, розуміють, що нічогісінько один про одного не знають. І хоч воно і ні про що, але дуже гарне. Пустеля, сухі гілляки, фургончик, якісь голі пагорби. Я за таке пробачаю дуже багато.

Spark: A Burning Man Story - документальний фільм про людей, що створили Burning Man. Про компанію чоловіків та жінок "за п*ятдесят", які цілий рік працюють над фестивалем на тиждень - над всіма спецефектами, конструкціями, арт-об*єктами та самою статуєю Burning Man*а. Фільм і гарний, і цікавий. 

Книжки лютого 2014
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Майже не читала у лютому, не до того було. Здебільшого читаю потроху одну товсту книгу, навіть ношу її з собою у рюкзаку, але закінчити не встигла, тому ось так, куценько.


Джин Уэбстер - Длинноногий дядюшка - страшенно мила книга, хоча я шкодую, що прочитала її не у вісімнадцять, а зараз. Начебто вона і складається лише з листів у один бік,але така форма подачі зовсім не набридає. І дуже заражає оптимізм головної героїні - її активність, любов до книг, те, що вона швидко звикає до нових обставин у житті.  Загалом - дуже симпатична книжка, рада, що знайшла її.

Радий Погодин - Дубравка - кілька років тому прочитала, що фільм (від якого мені в дитинстві було дуже сумно) знімали за повістю. Вона виявилась просто крихітна, а фільм - слово в слово з неї.  Та сама історія про спекотне літо у приморському містечку, про сум через те, що дитинство закінчується, про безліч непорозумінь і злість на весь світ через це. І закінчується все не так прилизано та солодко, як у фільмі. А як у життя - на півслові.

"Петр Петрович сел рядом с ней:
- Наверное, катер придет за нами. Белый катер... Ты не замерзла? Надень мой пиджак.
- У вас ведь нет пиджака, - сказала Дубравка.
- Ну и пусть, - сказал мужчина. - Ты представь, как будто я тебе дал пиджак. Тогда будет теплее. Ладно?
Кожа у него на руках покрылась пупырышками.
- Хорошо, - сказала Дубравка... - Спасибо... Только он у вас немножко мокрый..."

Моя обіцянка Криму
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Урочисто обіцяю - коли все це закінчиться нашою перемогою (а інакше просто не може бути!), я обов'язково поїду в Крим хоча б на два тижні. Я не була там з 2007-2008 року, але останню свою поїздку туди чудово пам'ятаю. Особливо останню дорогу в Севастополь, коли я сиділа на передньому сидінні автобуса, водій ввімкнув дуже гарну лаунжеву музику і поволі віз нас крізь виноградники, підбираючи на шляху нових пасажирів з повними кошиками абрикосів та різної городини.
Обіцяю, що повернусь до Великого Каньону і з головою занурюсь у ванну молодості. Що зайду в табір, де колись відпочивала, під скелею-воїном. Що поїду в одні з найгарніших місць світу - на Фіолент, в Херсонес і до Фороської церкви. І до Мармурової печери, бо там холодно і дуже класно.
Обіцяю, що нарешті потраплю в Бахчисарай, зупинюсь там у якоїсь татарської родини і попрошу їх навчити мене готувати класну закуску з овочів, якою мене колись пригощали. А ще попрошу, щоб навчили мене казати хоч кілька фраз татарською.
Нарешті потраплю в ботанічний сад та до Ластівчиного гнізда. І спробую навіть полюбити Ялту, хоч мене колись дуже прикро вразили тамтешні штучні пальми під якимсь казино.

Останні дні лише про це і думаю, якщо чесно. 

Як не треба валити чекістів
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Ну шо, зібралися вчора валити чекістів. Я вважаю, що треба історію бачити на власні очі, особливо якщо все відбувається за дві станції метро від тебе, тому зібралась і побігла.
Що вам сказати... Людей зібралось багато, це правда. Але "валільщікі" прийшли лише з молотками. повідбивали літери, написали на чекістах "Лупайтесь", потім знайшли когось, хто виправив на "Лупайте цю скалу", а потім почали кричати:
- Дзвоніть друзям, кличте сюди! У кого є кран?
Та фігня вапрос, чуваки, зараз з кишені дістану.
Потупцювала я там ще, а потім пішла на Майдан, бо там було поминання загиблих. І Галя, якій я несла передачку.
А чуваки лишились лупати. чи лупатись.

На мій хлопський розум - чекістів треба або тягнути чимсь (але вони такі важезні, що можуть впасти і пошкодити підземний перехід чи комунікації), або розбирати на блоки згори. Кажуть, що хтось наче хоче забрати їх в музей тоталітаризма. Совєт да любовь, правда. Це взагалі був би оптимальний варіант. А в тому сквері я готова поприбирати з кумпанією ініціативних земляків.














Два жетончики
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Прорвало цей емоційний ступор, нарешті. А то я вже почала боятися за себе - за останні дня жодного разу не заплакала, не могла просто.
Розкажу вам історію, завдяки якій, мабуть, і прорвало.

В останнє моє чергування в Профспілках, коли я вранці йшла додому, на охорону медпункту заступив хлопець з Самбору. Такий молоденький, вродливий, дуже приємний. Від сили років 25. Поки лікарі змінювались, ми з ним трохи поговорили, пожартували, а потім він раптом дістав з кишені два жетончики на метро і подарував мені. Каже: "Я собі один на згадку про Київ залишив, а інші два мені вже не потрібні".
Я після цього ввечері поїхала на зустріч, йду з неї і думаю: "О, у мене ж ще цілих два жетончика є, прямо знак якийсь - треба нарешті поїхати на Золоті Ворота, пофтографувати". Поїхала, походила, пофотографувала - воно мені краще за медитацію було.
А наступного ранку почалося все це...
Сьогодні була в госпіталі в МАП, бачила Галю. і коли вона сказала мені, що бачила того хлопця, що він живий та здоровий, я ледь не розревілася, як мала дитина.
Не знаю, з якої він сотні, навіть не знаю,я к його звуть. Але ці чортові два жетончика ніяк мене не відпускали.

Листи Майдану від школярів з Нідерландів
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Діана, моя подруга за листуванням з Нідерландів, розповіла своїм учням у школі про те, що зараз відбувається у Києві, і вони всі гуртом зібрали для нас чудовий конверт із побажаннями. Дивлюсь і не можу перестати посміхатись)))
Завтра перед чергуванням занесу їх в бібліотеку Майдану, щоб ці прапорці піднімали настрій людям.

Приємно, що спеціально шукали, як і що написати українською)
Хоча був і такий курйоз))) Мені дуже цікаво, чому і як милий хлопчик на імя Карім написав мені саме "порно". Хоча згадую своїх однокласників - вони б в такому віці і не таке понаписували б))
Лист Діани та маленькі конверти, в яких були прапорці.

На справді, я багато чого на Майдані бачила, особливо коли щоночі чергувала у медпункті. Іноді від всього цього починала огортати якась апатія, хоч і не надовго. Але думаю про ці листи і на душі стає добре. Хай би і в нашій країні діти виростали без страху, що батька завтра посадять за перевезення шин, що мамину машину потрощать, і що в них не буде жодних перспектив отримати міжнародну освіту або знайти роботу з достойною оплатою та соціальними вигодами.

щось
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
От цікаво - якщо з 10 гігабайт фотографій з семінару мені подобається максимум 12 штук (по 3 з кожної моделі), а з тих 12 дуже подобається тільки одна (за яку мене на наступному семінарі спробували заклювати, бо "моделі же нєудобно! поза нєєстєствєнная!" і т.д.) - то це про що каже? Що у мене руки не звідти ростуть чи що я адекватно оцінюю свої каррентні можливості?
Дуже я зла на себе за те, що колись дозволила послухала декого (свого діда, наприклад) і повірила, що у все візуальне мені навіть лізти не треба, "ні розуміння в тебе, ні навичок". В принципі, у мене вибору не було - відколи я себе памятаю, дарувала йому свої малюнки, а він при мені ж рвав їх на папірці для нотаток, бо в малюнках "ніякої художествєнной ценності". Звичайно, що після такого повіриш.
Зараз вибиваю це з себе. Не тільки про малювання, не тільки про фотографію, не тільки про те, що "всі баби дурні", а я - не тільки дурна, а ще й слабка. Не тільки це, а й взагалі всі "немає здібностей, не вмію, не зможу". Вибивається дуже боляче і повільно. Але точно виб*ється, рано чи пізно. 

Життя в Північному Таїланді
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Написала щось схоже на статтю про переваги та недоліки життя у Північному Таїланді до спільноти emigranti_inc. Поки вона там проходить модерацію, викладу її і тут. Російською, бо спільнота російськомовна.

Здравствуйте!
Меня зовут Марина, я украинка. В 2013 году около пяти месяцев жила в Таиланде – Чианг Май, Бангкок и точечные путешествия по разным красивым и интересным местам Таиланда (Пай, Ко Панган, даже Хат Яй).



Хотя сейчас я уже опять в Киеве (и опять собираюсь уезжать, но в этот раз уже не в Азию), все же хочется рассказать о своем опыте жизни в ЮВА. В Таиланде много экспатов, потому думаю, что посты о нем в этом сообществе – явление частое. Но все живут в разных местах и впечатления у всех разные, к тому же на севере я почти не встречала людей из бывшего СССР.
Сразу скажу, что в Таиланде мне нравилось, но долго жить я бы там, наверное, не смогла. Почему – расскажу ниже.



Читать дальшеCollapse )

Книжки січня 2014
"п'ю щастя", Є.Гапчинська
marulka
Весь той рік писала схожі пости в іншому блозі, вирішила тепер робити їх і тут. Навіть дивно, що взагалі щось читала цього місяця, та і взагалі з кінця листопада.
Про всяк випадок - назву записую тією мовою, якою читала.




Йоанна Ягелло - Кава з кардамоном (перечитувала), Йоанна Ягелло - Шоколад із чилі  - Святий Миколай приніс мені другу частину, і я зрозуміла, що з першої мало що пам*ятаю. Тому перечитала і першу за компанію. Дуже шкодую, що в мої шкільні роки в мене не було таких книжок - і цікаві, і багато в чому корисні.

Юрій Макаров - Культурний шар (перечитувала) - колись у студентські роки мені ця книжка начебто сподобалась. Начебто і археологічно-історичний детектив, і пригоди, і все таке. Але зараз перечитала і чомусь стало соромно. Я дуже поважаю Юрія Макарова, і, якщо чесно, завжди боюся критикувати отак, ніби позаочі, того, кого навіть зустрічала колись, але... Це той випадок, коли читаєш - і тобі незручно за автора. Головний герой, доволі карикатурний супермен, ставиться до своєї головної героїні чомусь дуже поблажливо і зверхньо, хоча і вважає, що це в нього такі ніжність та кохання. Але навіть не виходить на нього  за це сердитись, бо  навіть не дуже на нього сердишся, бо жіночий персонаж тут і правда на диво одноклітинний вийшов. Мені правда важко повірити в те, що мені ця книжка колись сподобалась.

Люсі-Мод Монтгомері - Енн з Ейвонлі - друга книжка про Енн (доречі, ніколи не зрозумію, чому вона так часто в російському перекладі стає Анею. Серйозно - канадська сирота Аня?!). Після навчання Енн повернулася до Ейвонлі і почала працювати вчителькою у місцевій школі. Але тепер до її клопотів додалися ще близнюки, яких вони з Маріллою взяли до себе, випадково продана корова сусіда, пофарбований у дуже синій колір сільський клуб та ще купа всього цікавого. вцілому - дуже мило та позитивно. Хочу тепер третю книгу - її Святий Миколай мені чомусь не подарував (двійка йому))

Марина и Сергей Дяченко - Демография (оповідання зі збірки "Эмма и Сфинкс", перечитувала) - не знаю, чомусь згадала і захотілося перечитати (скільки там того оповідання?). Кожного разу довго думаю, хто ж з них був правий. Для когось відповідь однозначна, а от для мене ні. Тому перечитала і знову задумалась.

Диана Джонсон - Развод по-французски - недооцінена з усіх сторін книга, яку я дуже люблю і періодично перечитую. Історія американки Ізабель, яка приїхала до Парижа, аби допомогти своїй сестрі Роксані, вагітній другою дитиною. І саме у той час, коли від Роксани без жодних пояснень пішов чоловік. Ізабель розповідає про своє життя у Парижі, про сімейні стосунки, обіди у Шартрі по неділях, роман зі старшим чоловіком, драму з картиною та інтригу з викраденням фарфорового посуду з багатих домівок. Але перш за все багато іронізує на тему відмінностей американських та французьких традицій. Саме за це я книжку і люблю. І мені все одно, що її вважають любовним романчиком (повірте - це все навіть і близько не про кохання).

?

Log in